Забери мене...Забери звідси.Забери з будь-якого іншого місця.Забери в 7 ранку,в 4 дня,в 10 вечора і в 1 ночі.Забери на хвилину,на день чи на термін,коли на годинник ніхто не дивиться...Забери сьогодні.Забери мене вчорашню і таку,як буду завтра.Забери веселу.Забери плачу.Забери,коли я сама.Забери,коли з кимось...Забери мене...Забери їсти піццу в гаражі.Забери на дах найвищого будинку(я стоятиму на краю...)Забери мене на все літо і я полюблю дощ разом з тобою.Забери в 1-о кімнатну квартиру дивитись на зоряне небо.Забери мене в гри подихати лісом.Забери на озеро вологого ранку,де навкруг ні душі.Забери мене на море зимою.Забери мене стурбовану,замріяну і трохи божевільну.Забери і подаруй мені сонце.Забери мене...Забери і я стану для тебе всім.Забери мене з собою і я заберу тебе в кращий світ.Забери мене...Я чекатиму тебе вічність...І може колись ти все таки захочеш мене забрати...

Хто може бути сам все життя?Ніхто!Деколи здається,що все ти зможеш сама і без будь-чиєї допомоги,що ніхто не відчинить дверей,коли ти постукаєш...А потім стукаєш і відкривають.Хтось відкриває,хтось замуровує двері так міцно,щоб ніхто не зміг добратись всередину.Люди різні.Але серед них так багато цікавих,справжніх,веселих,щирих,врешті решт...Ніхто не може бути сам!Ніхто і ніколи!Люди просто мусь бути разом,друзями,коханими,знайомими, або просто колегами.Так вже хтось придумав.І як іноді хтось би не хотів з цим миритись,з цим зробити нічого неможливо...Життя одним словом,що ще тут скажеш...

.................Нет громче звука,чем молчание телефона......................

Все стало зовсім іншим...Люди не такими злими, маршрутки не такими повними,пари не такими нудними. Причина для того напевне є. Просто в душі стались певні зміни.Вона чомусь іноді то піднімається до небес, то падає в болото... А так хочеться щоб та людина, яка дала мені змогу літати, не дозволила мені впасти...

Весна...Пора кохання...Його справді деколи бракує.Коли нема кому написати "добраніч", "доброго ранку". Коли падає дощ. Коли на трамвайній зупинці цілуються двоє може й не закоханих.Коли повертаєшся пізно ввечері сама додому.Коли хтось наступає тобі на ногу.Коли в навушниках,як завжди,щось про любов... От тоді бракує.А бути з не коханим не хочеться.Очі не горять.Руки не тремтять...А кохання все ж нема...Серце на замку.Хоча на все є свій час. Я знаю.Та й страшно любити,бо так часто боляче...Люди не ідеальні.
А сьогожні я бачилась з хлопцем...Відчула...Приємні емоції...Приємно,коли хтось відкриває важкі двері, подає руку,допомагає вдягати куртку...І дивиться щиро в очі... Треба жити дальше. . . Я вирішила,що буду...

На годиннику 18:00... Хочеться додому.А приходиться досі сидіти в академії і робити нікому не потрібну роботу.Стомлена...День дуже важкий.Стільки справ.А невирішених ще більше.Та це буде завтра...Сьогодні я вирішила потішити себе чимось приємним.Шоколадкою,цим сайтом і щоденником Якось від цього мені краще. Хоча взагальному все зовсім не погано. Життя прекрасне! Це моя улюблена фраза! Повторяю її і сама в це вірю.Таким способом мені вдається бачити плюси в суцільних мінусах. Щасливим треба вміти бути.Навіть щасливим треба вчитись бути.Якось прочитала один дуже гарний вислів:"Посміхайся,навіть тоді,коли тобі сумно,бо ніколи не знаєш,хто може закохатись в твою посмішку." Ось і посміхаюсь зараз сама своєму академічному комп'ютеру.Хоча навряд чи він коли-небудь закохається

Втрачати завжди важко.І не важно що ти втрачаєш:друзів,кохання,довіру чи улюблену книжку.Цей стан втрати сутроводжується поганим настроєм,похмурим дощовим днем,забитими маршрутками і т.д. Так мало радує.Сили щоб жити дальше є.Просто щоб бути і радіти всьому,що посилає Бог.І хочеться вірити в те,що ми втрачаємо щось лише для того,щоб отримати щось нове,щось краще,щось цікавіше і можливо потрібніше.Ні про що не треба шкодувати,не треба оглядатись в минуле.Завжди вперед,вперед,вперед... І може десь там впереді ми нарешті отримаємо те,що так ідеально вимріяли в своїй уяві...!

Я сегодня проснулась, посмотрела в окно и поняла что надо пойти погулять...по Киеву. и вот машина везет меня куда-то...уже в 10 утра я была в самом центре Киева, на Крещатике. Начался дождь, но мне почему-то было так тепло и радостно на душе. Словно нет никаких забот. Я спустилась в метро, на мою любимую станцию Театральную. Не знаю почему я ее так люблю( еще с детства) она всегдапахнет шоколадом. постояв не много на пероне я просто решила надо перейти на Золотые ворота....и вот я уже навверху!кто-то проноситься спеша на работу, кто-то идет в магазин-жизнь кипит. но я просто иду, гуляю. оказавшись возле Пантюши( это статуя котика возле остерии Пантагрюэль) я неторопясь загадываю желание))значит скоро сбудеться! иду дальше, капюшон я сняла и волосы давно намокли от моросящих капель. Почему-то вспомнилась песня Гайтаны "Я буду каждой каплей дождя..." вокруг дома, от них пахнет стариной, но они очень красивые. мне показалось я прикоснулась к чему-то неизведанному, тайному но очень величественному. А ведь я просто гуляла себе...подумала быть может где-то совсем рядом Он?!еще спит и не видит всей этой красоты.пусть спит, не будем его будить)) не знаю почему, но сегодня мне очень легко и свободно. словно нет никаких забот и проблем.странное ощущение....но очень приятное.

Деколи здається,що світ ось-ось зруйнується,що він просто виринає з під ніг і функціонує дальше,але уже без тебе.Насправді все це не так! Це всього лиш хвилинна слабкість.Життя триває.Триває доти,поки є ще люди,заради яких варто жити,поки є ще мрії,задуми і бажання. І як би не було важко це усвідомити, життя все одно прекрасне! Я в це щиро вірю!

Клоун з сумними очами...
Він посміхається сам.Йому посміхаються люди.Він веселить всіх:знайомих,мало знайомих і зовсім не знайомих людей.Дарує їм світло,хороший настрій,бажання жити і рости.Він-артист!Він- КЛОУН..!І посмішка-це стиль його життя.Всі звикли таким його бачити,всі люблять його такого і не знають його іншого.Він-артист,він-творчість,він-маска П'єро.І це не гра.Це стиль його життя.Він виріс таким,таким йому судилось бути.І в цьому немає зовсім нічоо поганого.
Лише іноді в його очах можна побачити безкінечність суму,ніби хтось провів лезом йому по серці.І клоунам буває боляче...
Він залишається на одинці з собою, ховається від зайвих обличь і на очах в нього мабуть бринять сльози.Тільки він їх бере в полон і не випускає.Вони не мають права існувати.Вони не входять в його сценарій.І він це знає.Повторяє:"Все будет хорошо!",- і знову одягає маску.Ніхто і не помітив, що ця маска була знята.Він знову такий,як і був:веселий,смішний,щасливий.Його душа завжди відчинена.Тільки туди ніхто не заглядає.Всі задоволені тим,що зовні і нікого не цікавить те,що всередині,те,що глибоко...
Клоун дальше гратиме.Житиме з посмішкою на обличчі.І його так само любитимуть люди,глядачі,прихильниці.Та він так само ховатиме за шторкою свій сум.Бо так треба.Бо саме таку роль він обрав в своєму житті.І він не старається зупинятися.Бо в посмішці суть його життя.Навіть якщо ця посмішка просто намальована......